Телефон: +380667721002
: м. Київ, вулиця Пушкінська, 7
: м. Київ, вулиця Срібнокільська, 1А
: м. Київ, вул. Русанівська набережна, 4
Кошик порожній
У кошику товарів: 0
Головна > Конкурс "Давай, Пиши!" > Калинина пісня. Авторка - Марта Радик

Калинина пісня. Авторка - Марта Радик

29 квітня 2020 р. 13:19
   Не далеко, за селом, протікала річка. Вода була в ній чиста і прохолодна, селяни кожного дня ходили до неї по воду. А над річкою росла калина, її кетяги були червоні, соковиті. Діти часто прибігали поласувати смачними ягідками, а потім розглядали кісточки, які так нагадували маленькі сердечка.
   Добре жилося Калиноньці, холодна річка освіжала її коріння, і вона любила дарувати радість дітям. Та тільки не давали спокою калині печальні думки: вона боялася, що про неї забудуть, або раптом наступної весни вона уже не розпустить листя і дітки не будуть до неї прибігати… Сумно тоді ставало Калиноньці. Щовечора до неї прилітав соловейко, він знав, чому журиться калина, і намагався розрадити її своєю піснею. Вона радісно махала гілочками і хотіла співати разом з ним, але не мала голосу. Довго думала, як же вона могла б приносити людям радість завжди, та, на жаль, нічого так і не придумала…
   Був у тому селі Степанко, ще той шибайголова, любив він співати і танцювати, щодня веселив людей. І хотів він мати власну сопілку, таку, як у діда Івана, що пасе овець. Той не раз розказував малому, як її можна зробити, та не було хорошого дерева. Одне ламалось, друге зсередини згнило. Степанко дуже любив прибігати до річки, сідати біля калини та й слухати, як тихенько шумить річка, як колише гілки вітерець, як співають пташки. Давно вже він хотів зробити сопілку з гілочки калини, та шкода йому було кущика, і ніяк він не міг нічого придумати. Одної ночі пронеслася велика буря, на ранок люди побачили, якої біди вона наробила.  Степанко схвильовано прибіг до калини. Листочки були пошарпані та й ягід майже не лишилось. Зажурився Степанко. Побачив знизу він пару міцних гілочок. Зігнув він одну, а вона гнучка, молоденька, не ламається. Витягнув він свого ножика й легенько відрізав одну.
   Уже увечері у Степанка була нова сопілка, та така, що всі питалися, де він її взяв. Він гордо відповідав, що сам зробив. Вирішив він випробувати її, приклав до губ ― і розлилася селом ніжна мелодія. Кожна нота переливалася одна з одною, утворюючи чудову пісню: це співала Калинонька. Нарешті у неї з’явився голос. Люди прибігали на звук мелодії і заворожено слухали. Вирішив Степанко знову піти до річки напитися холодної води. Приходить, а збоку на вербі співає соловейко сумну пісню. А Калиноньки, на жаль, немає. Де ж вона? Степанко приклав до губ сопілку ― і розповіла Калинонька у своїй пісні, що з нею трапилася біда: загинула вона від сокири якогось лиходія, який вирубав її з корінням і заготував як паливо на зиму. Співала вона разом із соловейком, доки не опустилося вечірнє сонце за обрій.
   
   …Пройшло багато років. Якось діти як завжди, радіючи, прибігли до дідуся.
   ― Діду, дідусю Степане! ― радісно кричали вони.
   ― Чого вам? ― запитав він.
   ― А заграйте нам на сопілці.
   ― Та он у Тараса теж є,
― відповів він, не відриваючись від роботи.
   ― У нього не така, ваша так тоненько грає, немає більше ні в кого такої! ― захоплено відповіла малеча.
   Дідусь сумно усміхнувся і приклав до губ сопілку. Розлилася селом та сама мелодія, що й колись, діти, затамувавши подих, слухали. А Калинонька розказувала їм у своїй пісні, як шумить річка, як співає соловейко і як вона стала сопілкою.
Повсякчас вона була поруч зі Степаном: і в горі, і в щасті. Раділа, що дарує іншим ліки для душі, що може поділитися з усіма своїми оповідями через пісню, таку бентежну і щемливу. Хтось чув у її пісні сумну мелодію про нерозділене кохання, хтось ― спогади далекі про теплі літні вечори, а хтось просто слухав і забував про всі свої турботи. Так з дня в день Калинонька дарувала людям радість і була по-справжньому щаслива.