Телефон: +380667721002
: м. Київ, вулиця Пушкінська, 7
: м. Київ, вулиця Срібнокільська, 1А
: м. Київ, вул. Русанівська набережна, 4
Кошик порожній
У кошику товарів: 0
Головна > Конкурс "Давай, Пиши!" > Кінь та господар. Автор - Нікіта Федоров

Кінь та господар. Автор - Нікіта Федоров

5 травня 2020 р. 16:46
     Одного разу серед нив і ланів, було селище. І проживав там старий кінь, а ім’я його - Стефан. Так назвав його ґазда ще в дитинстві. Стефан дуже любив свого хазяїна і намагався якомога більше часу проводити з ним. Якщо всі коні жили тільки для себе, то він намагався допомагати Петру - так звали хазяїна. Був  моцар дуже довірливим, любив їсти волошки та купатися у річці. Але настав  «чорний день»  у календарі, коли володар вирішив замінити свого кандибу. Купив собі нового сильного та молодого коня, а старого - вигнав, незважаючи на те, що Стефан не раз рятував його.
     Отже, і пішов собі Стефан, шукаючи відповіді на запитання. Довго йшов, а сил все менше й менше… У шкапини ось вже пішли сльози з очей... Як зустрів зайця. Зубастик був вихідцем із лісу, такий собі владика сосен. Як ви вже зрозуміли, сміливості та нахабства йому не займати. Хоча сам вухолапий - мила тваринка, на перший погляд і не скажеш, що він такий самовпевнений. Його зуби смеркали від білизни, а очі, як у орла, могли за кілометр побачити навіть найменшу тваринку, бо їв багато моркви. Зіткнувшись очима з конем, вухастий запитує:


     - Чого плачеш? Невже моркву загубив? - намагаючись такою недолугою сміховинкою підняти настрій коневі.
     - Ні, я втратив хазяїна й друга.
     - Я тебе розумію, ось в мене був такий товариш… а його з’їли. Ось уяви, як він мене підставив… Що мені тепер робити? Так мало того, він ще заборгував багато моркви, і тепер мені необхідно за нього кредит виплачувати. Не друг, а біда! - сказав заєць зі скупим поглядом.
     - Вухолапий, ти мене не розумієш… Я втратив життя, лише для свого ґазди жив, навіть своє буття був готовий віддати за нього. А він зрадив мене, промінявши на молодого жеребця! Аж огидно від цього. Але я готовий пробачити його, якщо він попросить. – тоді заєць від такої розмови почав роздумувати, що порадити Стефану, хоч і у нього порад ніколи не питали, бо знали що вухань – легковажний, але він щиро намагався допомогти коню. Тоді пухнастик каже:
     - У іншому селі, за цим лісом,  є дзвін, у який люди дзвонять, коли необхідна допомога, так званий «сигнал порятунку». Говорять, що і звірі можуть попросити допомоги. Сам я ніколи не тридзвонив у нього, але може тобі там допоможуть.
       У коня нема більше варіантів, тому і  вирішив туди піти. Йде собі і думає: «А якщо мене там вб’ють? Якщо мене заєць надурив, бо якщо подивитись на нього, то не скажеш, що він розумний, може щось йому здалося? Але що робить?».
 
      Дійшов він до селища, де знаходилася ринда, яка була позолочена, але вже від своєї старості трохи поіржавіла. Мала вона маленькі вирізьблені візерунки, які символізували допомогу, а сам язичок неодноразово відривали, тому він був перев’язаний звичайною мотузкою. Сам колокол стояв на кам’яному монументі, який прикрашали польові квіти, які зростали навкруги. Пам’ятник знаходився посередині міста і являв собою центр поселення. Наблизившись до дзвона, Стефан почав бити в нього. Люди почали виходити з домівок, щоб побачити, кому необхідна поміч. Ці селяни – добрі люди, завжди усім допомагають. Навіть якщо подивитися на саме село, то всі будівлі знаходяться неподалік один від одного. У них не було своїх речей - тут було усе загальне. Також у них було багато домашніх тварин - усі вони жили, ніби в гармонії.
     І як раз у тому селищі перебував колишній ґазда Стефана. Зрозумівши свою провину та згадавши усі пригоди, він зі сльозами на очах побіг до коня. Й почав благати: «Прости дурня старого, ти багато разів мене рятував: і від вовків, і від бандитів. Не раз отримував важкі поранення, щоб знов ж таки врятувати мене. Пішли зі мною - я все зроблю для тебе, прости мою душу грішну».
      Саме від таких слів у людей з’явилися посмішки та сльози на очах, але це були сльози щастя, бо саме у такі моменти приходить розуміння цінності своїх тваринок. Селяни хотіли, щоб усі запам’ятали цей момент і почали поважати тварин, та не викидати їх, як сміття. У коня аж почався регіт від щастя, що хазяїн зрозумів, як було коню на душі – і пробачив все ж таки його.