Телефон: +380667721002
: м. Київ, вулиця Пушкінська, 7
: м. Київ, вулиця Срібнокільська, 1А
: м. Київ, вул. Русанівська набережна, 4
Кошик порожній
У кошику товарів: 0
Головна > Конкурс "Давай, Пиши!" > Майнкрафтери. Авторка - Єва Бугаєва

Майнкрафтери. Авторка - Єва Бугаєва

18 квітня 2020 р. 14:27
   Ви, мабуть, знаєте Майнкрафт?
   Якщо ні, можете подивитися, це комп’ютерна гра. Ця історія про Алекс і Стіва, це герої Майнкрафту. Запрошую до їх світу!
   ……
   Одного сонячного дня у квадратному світі Майнкрафт з’явилося двоє Майнкрафтерів.
   - Хто ти? – запитала дівчинка з помаранчевим волоссям, зеленою футболкою і коричневими штанами. 
   Хлопчик у синій футболці, з коротким коричневим волоссям і коричневими штанами, який з’явився біля неї, відповів:
  - Мене звуть Стів. Я Майнкрафтер. А ти хто?
   Дівчинка спочатку покрутила своє волосся пальцем, а потім відповіла:
   - Мене звуть Алекс. Я теж Майнкрафтер. Чому ми тут з’явилися і ніхто нам не говорить, що робити?
   - Я думаю, -
поважно відповів хлопець, - що ми опинилися тут через помилку програми. Тепер нам треба виживати самим.
   - Серйозно? –
приємно здивувалася Алекс. - Я думала, що доведеться знову робити все, як мені накажуть. А ми вільні! – Алекс затанцювала.
   - Не треба передчасно радіти, - попередив Стів. - Нам ще треба пошукати їжу і зробити житло. А вже скоро ніч! – Стів показав на небо.
   - Добре, - посерйознішала Алекс, але раптом повеселішала. - Я хочу шукати їжу!
   - Добре, а я зроблю будинок.

   Стів і Алекс пішли шукати найкраще місце для будинку. Аж тут Алекс сказала:
   - Мені здається, я чую хлюпання води! Напевно, там водоспад.
   - Є хороша ідея! Якщо там і справді водоспад, ми можемо побудувати там дім, і у нас буде безкінечний запас води і риби,
- сказав Стів, захопившись цією ідеєю.
   - Дивись! – показала Алекс на поле біля водоспаду, до якого вони тільки що підійшли. - Там є свині, вівці, корови… як нам пощастило!
   - Молодець, гарний зір у тебе, - похвалив Стів.
   - Дякую, - почервоніла Алекс, але одразу побіліла від страху. - Дивися, Стів, вже майже темно!
   - Що ж робити, що?!
– Стів гарячково шукав виходу із ситуації. 
   - Стівеее… - застогнала Алекс, і дуже сильно схопила його за руку, аж суглоби пальців побіліли. - Придумай що-небудь! Якщо ми нічого не придумаємо, нас з’їдять зомбі або вб’ють скелети!
   - Без паніки. Мені здається, я придумав. За водоспадом часто бувають печери. Давай пошукаємо? – запропонував Стів.
   - Тільки ш-ш-швидше, - зацокотіла зубами Алекс.
   Стів і Алекс побігли у сторону водоспаду. Для цього їм треба оббігти озерце, яке веде до гори.
   Вони підбігли до водоспаду.
   - Тепер треба плисти. Коли підпливемо до середини водоспаду, пірнаємо і пливемо через нього, - сказав Стів.
   - Добре, - Алекс була готова на все, тільки б потім відпочити.
   - Тоді один…два…три, стрибаємо!
   Вони зістрибнули з берега у обійми холодної, пінистої води. У цю хвилину за обрієм повністю зникло сонце і почали з’являтися моби (монстри).
Стів випірнув.
   - Алекс! Алекс! – гукав він, але дівчинка не з’являлася. «Сподіваюся, вона не потонула» - думав Стів.
   Холодні кінцівки ледве тримали його на воді, ще й на додачу якийсь зомбі побачив його і поплив до водоспаду.
   - Треба пірнути, - Стів не хотів думати про те, що станеться, коли він зануриться під воду. Думка про це викликала страх. «Але треба врятувати Алекс!». Стів зібрався з силами і пірнув.
   Холодна вода обпекла йому лице. М’язи протестували, але Стів не зважав. Він все плив і плив униз. На глибину цього озера.
   «Ось її волосся» - зрадів Стів.
   Здавалося, ніби він бачить помаранчеві водорості, які гойдаються під водою. Але це і правда було волосся Алекс. Алекс уже втратила свідомість, і коли Стів побачив це, він ще більше поспішив. Хлопець узяв її на руки, і здивувався, бо була вона важка. Стів зрозумів, що почав задихатися. Він дуже сильно гріб ногами, щоб дістатися до поверхні води. Ось він почав втрачати свідомість…
   Ковток повітря ніби розбудив його. Він поплив до берега і, поки до них не прийшли зомбі, поклав Алекс на землю. Стів почав робити їй штучне дихання. Йому було трохи ніяково, бо вони торкалися губами. Алекс почала відкашлюватися. Вона сіла на землю.
   - Що? – прохрипіла Алекс. - Що сталося?
   - Ти потонула. Я тебе врятував, – відповів Стів. - Але давай потім про це, бо ще ніч. Нам треба шукати нічліг.
   - Добре, – Алекс почала вставати. - Але давай це буде не печера за водоспадом.
   - Добре, добре. Поспіши,
- Стів почав її підганяти.
   Вони побігли до дерев. Недалеко від водоспаду друзі знайшли розлоге дерево, на яке легко було залазити. Вони залізли на самий вершечок і сіли поряд.
   - А ніч гарна, - прошепотіла Алекс.
   - Коли нема пригод, - прошепотів у відповідь Стів.
   Стів раптом згадав про його здивування у воді, коли він підхопив Алекс.
   - Чому ти була така важка, коли я тебе витягав з води?
   - Тихіше!
– зашипіла Алекс, і потім відповіла: - Я завжди беру з собою трішки камінчиків у новий світ. Може, знадобляться, - Алекс знизала плечима.
   - Ааа… Ну тоді добре, - й собі знизав плечима Стів.
   - Чому ти за мною повторюєш? – суворо прошепотіла Алекс.
   - Просто так, - прошепотів Стів. - Дивися! Наше щастя! Сонце встає!
   - Тихо!
– дуже сильно зашипіла Алекс і штовхнула Стіва так, що він мало не впав з дерева.
   - Добре, добре, - заспокоїв він Алекс. 
…….
 
   - Давай будувати будинок і шукати їжу!
   Друзі тільки що злізли з дерева і вмилися у озері.
   - Добре-е-е… - позіхнула Алекс.
   Стів пішов до дерев щоб зробити верстак, а потім дошки.
   Алекс пішла у поле до овець, корів і свиней.
   - Вони такі милі, - сказала сама до себе Алекс. - Як їх можна вбивати!
   Аж тут нагадав про себе живіт і забурчав.
   - Але їсти теж треба, - погодилася дівчинка.
   Усе ж таки Алекс вирішила зробити по-іншому. Вона побігла до болота. Звідти якраз вистрибував злий, великий, зелений слимак. Вбила його. З нього вистрибнули троє менших слимаків. Вона і їх відправила на той світ. А з цих трьох вискочили дев’ять маленьких слимачків. «Вони хоча б не б’ються» - подумала Алекс. Якщо маленького стукнути один разочок, він одразу помирає і з нього випадає одна кулька слизу. Дівчинка покінчила з ними. Побігла до Стіва і запитала:
   - Ти бачив десь тут павука?
   - Бачив, але я його вже вбив.
   - Менше роботи!
– зраділа Алекс. - А у тебе є нитка?
   - Аж дві!
– похвалився Стів.
   - Дай, будь ласка, одну!
   - Ну добре,
- сказав Стів і дістав з кишені один шматок.
   - Дякую! – посміхнулася Алекс, взяла нитку і побігла до верстака. 
   Зробила у верстаку шість повідків, порвавши нитку на двадцять чотири шматки і взявши шість кульок слизу. Побігла до свиней, овець і корів. На двох звірів кожного виду накинула повідок і повела їх до Стіва.
   - Як тобі? – гордо запитала вона. - Подобається мій спосіб?
   - Молодець, - похвалив Стів, - Нам треба зробити для них стайню і роздобути їжу. Дивись, який я побудував дім!
   Він повів її до озерця.
   Перед ними постав будинок на два поверхи, не дуже високий і не дуже широкий, але в цілому у ньому можна жити. Зроблений він був з дубових дощок.
   Алекс допомогла Стіву зробити стайню.
   Ось і житло для звірів готове. Усередині вони поставили маленькі парканчики, щоб відділити корів, свиней і овець.
   - Я збігаю за зернами пшениці, - сказала Алекс і побігла на поле, де росла трава. 
   - З трави іноді випадають зерна пшениці, - говорила сама до себе Алекс.
   Вона назбирала зерен у кишені штанів і побігла до Стіва.
   - Ось! – вона висипала з карманів зерна пшениці.
   - Давай звірям дамо, - сказав Стів і дав двом вівцям, які стояли у стайні це зерно.    Вони одружилися і тут таки народили маленьку овечечку.
   - Як мило, - посміхнулася Алекс. Стів обійняв її за плечі, і вони разом дивилися, як стрибає маленька овечка навколо своїх батьків.
 
…..
 
   Вечоріло. Стів пішов на вулицю, де було видно гарний захід сонця.
   - Я за верстаком! – наспівував він собі.
   - Цікаво, а чи подобаюся я Алекс? – продовжив Стів. - Може, назбирати їй квітів, чи ще щось таке?
   Ось перед ним постав верстак.
   - Швидше, швидше… - Стів побачив останній промінчик сонця у верховітті дерев.
   Хлопець почав розбивати верстак. Коли зробив свою справу, Стів побіг додому.
   - Ох, Стіве! Я вже почала хвилюватися! – Алекс кинулася на нього і почала гамселити його руками.
   - Ти…навіть…не… сказав…куди…пішов! – Алекс кричала і супроводжувала кожне своє слово гарним ударом по ньому.
   «Вона мене любить…» - замріявся Стів.
   - Чого замріявся!? Краще розкажи куди…ти…ходив!!! – Алекс пригрозила йому кулаком.
   - Добре, добре. – Він вирішив заспокоїти Алекс, поки не пізно.
   Він розповів їй усе у деталях. Про останній промінчик у верховітті дерев…
   - Ти…ходив…у…ліс…….і…………… мені…не…розповів?! – Алекс знову почала робити йому синці.
   - Вибач, Алекс! І насправді - ти мені дуже подобаєшся!
   - Щооо!? Ти від мене і це ховав!? Ах, ти! Негіднику! Не втечеш від мене! – сказала Алекс і почала бігати за ним по їхньому будинку.
   Стів почав голосно сміятися і тікати. Він продовжував сміятися, поки не захекався і зупинився.
   - Все, стоп! Хех-хех-хех, - сміявся і віддихувався Стів. Алекс вже теж заспокоїлася.
   - Вибач, - сказала вона. - Ти теж мені подобаєшся. – З цими словами вона кинулася йому на шию і почала обіймати його. Від невимовного щастя у Стіва перед очима все попливло…