Телефон: +380667721002
: м. Київ, вулиця Пушкінська, 7
: м. Київ, вулиця Срібнокільська, 1А
: м. Київ, вул. Русанівська набережна, 4
Кошик порожній
У кошику товарів: 0
Головна > Конкурс "Давай, Пиши!" > Марго у віртуальному світі. Авторка - Маргарита Кришталь

Марго у віртуальному світі. Авторка - Маргарита Кришталь

1 травня 2020 р. 15:09
     Привіт. Мене звуть Марго і це моя історія.
     Я живу у багатій родині, в якій усі можуть мати те, що вони хочуть.Так, це  справді гарно! Частину своїх грошей ми пожертвували на благодійність та допомогу бідним людям. Ми були добрі, красиві, багаті, а головне - щасливі… Доки не трапилась моя пригода. Я розповідаю про неї, щоб краще зрозуміти, що зі мною сталось та щоб попередити: комп'ютерні ігри бувають цікавими, та не треба заграватись.
     Моя улюблена віртуальна гра була «Острів пригод», і я грала у неї щодня. Нова пригода починалася на кожному рівні та щоразу в іншому місці. Основна мета полягала в тому, щоб вижити та подолати монстра наприкінці. Отож одного дуже нормального дня, я грала в «Острів пригод», і сталося щось дуже ненормальне.
     Мама зайшла з чашкою кави та розмовляючи по телефону. А я якраз перейшла на новий рівень у грі. "Добрий ранок, мам!», сказала я, не відриваючісь від екрану. Але мама цього не очікувала і навіть телефон випав у неї з рук. Він впав на диван. А ще вона впустила чашку кави, але вона розлилась не на диван, а на підлогу. І заплескала мене і телевізор,  А на мені окуляри віртуальної реальності! Раптом почулося гучне БАМ! І ТРІСЬ! І ВЖУХ! Все попливло і пішло хвилями, і тоді я впала на щось м’яке і подібне на кашу. Я заплющила очі і порахувала до 5, щоб заспокоїтися. Лише тоді я наважилася відкрити очі. Але краще б я тримала їх закритими. Спочатку я думала, що сплю. Але потроху я стала усвідомлювати, що все це було насправді. Тільки в другій реальності. Так, я вже не ГРАЮ, я ІСНУЮ у віртуальній реальності!
      Я раптом почула гучний крик: "ААААХХХХХ! Моя дитина! Моя мила маленька Марго!". Я обернулася і побачила, як моя мама притискається до екрану нашого гігантського плаского телевізора, якій зараз був наче прозорора стіна. "Мамо!" - крикнула я. "Чи є спосіб вийти?" - спитала моя мама. І я відповіла: "Я думаю, що є, але мені доведеться пройти рівень до кінця. Тоді я зможу вийти з гри. Я думаю, що зможу ... "
     "Марго, спробуй все, щоб повернутися до мене, будь ласка!", сказала мама. "Я спробую. Але не можу нічого обіцяти, мама.", відповіла я.
     Коли я розвернулася, я побачила великий плаваючий знак,на якому було написано: "Новий рівень", а під ним – кнопка  "Почати". Я на мить завагалася, але врешті-решт я натиснула кнопку і сказала: «Сподіваюся, скоропо бачимось!». І на цьому моя мама миттєво зникла, і я телепортувалася на новий рівень і в новий світ.
     Я побачила ще один знак, який сказав: "Вітаємо у Соло-Краї. Це країна Солодощів! Щоб почати рівень, просто натисніть ВПЕРЕД!". І оскільки мені більше нічого не залишалося, я це зробила. І як тільки я натиснула цю кнопку, я побачила щось надзвичайне. Тисячі кілометрів солодкої землі простягалися переді мною. Річки шоколаду, хмари з солодкої вати, зефірові гори та льодяникові дерева…
    Я була у грі, отже навіщо витрачати дорогоцінний час? Мені довелося почати діяти. Тож я побігла, доки не дісталася до широкої та глибокої, (я думаю, що вона була глибока), шоколадної річки. Я замислилася. І перша ідея, яка мені прийшла в голову, - побудувати міст. Але мені потрібні були матеріали, щоб це зробити,  тому я почала шукати щось, що можна використати.
     Я знайшла червону лакричну тягнучку і кілька гігантських печених соломинок. Я взяла соломини та поклала їх на землю. Вони були такі великі, що ними можна було б нагодувати цилий дитячий садочок! Тоді я зв’язала їх червоною тягнучкою і ось він, міст! Не найфантастичніша річ, але вона все одно працює! Я ледве змогла підняти мій місток і перекинути через річку. Але перш ніж іти, я подумала, що краще перевірити міцність моєї споруди. Тож я знайшла найбільшу карамельну каменюку, яку могла підняти, а потім поклала її якнайдалі на міст. Він тримав камінь! Тож я, дуже обережно, пішла по мосту, бо хто знає? Може каміння він витримає, але не мене? І тому я затамувала подих, доки нарешті мої ноги не торкнулися іншого берега, який було зроблено з маленьких цукерок. Але тут накотила нова проблема -  почався дощ, точніше, з неба почали падати краплини кленового сиропу. Я намокла і ставала все більш липкою, а також, маленький дощ потроху перетворювався на велику бурю. Тому я швидко сховалася під купу шоколадних батончиків, які були у цупких обгортках і не пропускали вологу. Тільки потім я згадала, що я нічого не їла крім сніданку, ще до початку гри. Тож я відщипнула шматок шоколадного батончика та стала з насолодою його гризти.
      Нарешті дощ вщух. Я озирнулась навкруги, але кругом був все той же солодкий пейзаж. Тоді я вирішила вилізти на дерево, гілки і листя якого були льодяникові. Я побачила пагорб чи скелю з шоколаду. Але тут гілка на якій я стояла, зламалась і я впала назад у цукерки. Але гілка була гарна – нагадувала рожевий меч, тож я взяла її з собою.
     Я пішла до тієї шоколадної скелі. Підійшовши ближче я побачила печеру. Я зазирнула всередину і прокричала: «Тут хтось є?». Відлуння відповіло: «Є!.. Є… Є…» І тут я почула страшний рик і одна стіна почала рухатись. Виявляється, я розбудила карамельне чудовисько. Я зробила декілька кроків назад. Та чудовисько пересунулось за мною. Високе, товсте, коричневого кольору, воно мало оченята з маленьких зелених цукерочок. Чудище знову заричало і його паща була як велетеньська дірка. Замість ніг у нього була розплавлена карамель, тож воно ніби пливло по цукеркам.
     Чудовисько спробувало схопити мене, та я вивернулась вбік. Воно знов спробувало схопити мене і закричало: «Я з’їм тебе як гумового ведмедика!». Я впала на землю і його рука схопила лише повітря. Мені треба було якось подолати його. Тож я згадала про свій меч. Я міцно стиснула льодяникову гілку у руці. Такого велетня непросто перемогти. Я спробувала застосувати свою швидкість. Я почала дражнити монстра і кричати: «Гей, я тут. Ану злови, товста кучугура!». Чудовисько почало пересуватися за мною, але повільно. Тож в один момент я перестрибнула йому за спину і рубонула мечем по руці, яка ледве не вхопила мене. Карамельний монстр заверещав страшним криком і зі скелі почали відпадати шматки шоколаду. Один великий шматок впав чудовиську на голову. Воно заплющило очі на секунду, та знов посунулося у мій бік. Але я скористалась нагодою і, поки його очі булу закриті, розмахнулася і щосили встромила льодяникового меча прямо всередину монстра. І тут сталося щось неймовірне! Монстр розкрився, як обгортка від цукерки і зсередини висипалась ціла купа маленьких карамельок! Мій меч розтанув, як льодяник, якого розсмоктали. Я підібрала одну з цукерок і з’їла її. І тут я знову відчула як хвилі побігли по моєму тілу і навкруги. Моя голова закрутилась і я впала просто на диван у вітальні.
     Я озирнулася. Схоже, я знову вдома. Оце так пощастило! Лише один рівень, перемога – і я вирвалася з полону, я знову вдома! Я простягнула руку до пульта від телевізора і раптом побачила, що моя рука на якусь секунду стала намальованою. Я відкинула пульт і знов подивилась на себе. Ні, я справжня! Я вдома! Це Я!
     «Мамо!», скрикнула я. «Мамо, я тут, я повернулася!». Мама зайшла у вітальню. «Ти вже награлася?» «Мамо, я повернулась із гри! Я вдома!», скричала я. Та, здавалося, мама не зрозуміла, про що це я… Вона знизила плечима і сказала: «Йди вже вечеряти, цілий день гралась, нічого корисного не зробила…».
     Я стояла посеред кімнати і не могла в це повірити. Де я? Чи це моя справжня квартира, чи я все ще в грі? Чи, може, це гра у мені? Справжня я чи, ніби мультик, намальована? Я не знаю, але я буду йти вперед, щоб розібратись і знайти себе справжню.
     «Я йду, мамо!» І я побігла вечеряти.