Телефон: +380667721002
: м. Київ, вулиця Пушкінська, 7
: м. Київ, вулиця Срібнокільська, 1А
Кошик порожній
У кошику товарів: 0
Головна > Публикації > Спогади під обкладинкою

Спогади під обкладинкою

17 лютого 2016 р. 14:50
Про авторку книжки "Бузькові вогники" не знає поки Вікіпедія і Google, та спогади її життя такі щирі та життєствердні, що читаються на одному подиху. Тож ми вирішили ближче познайомити Вас з пані Мар’яною.

Авторка “Бузькових вогників” Мар’яна Ліщинська - скромна і лагідна жінка,  яка розповідає свою історію, щоб залишити для майбутніх поколінь маленькі живі деталі і настрій минулого століття, що знаходимо не у підручниках історії, а саме у таких простих родинних розповідях.

Письменниця народилася у сорокових роках у маленькому містечку Бориславі Львівської області. Тут пройшло її дитинство серед природи, у колі люблячої дружної сім’ї. Батько працював на нафтопереробній фабриці, а мама доглядала дім і дітей. Найкращим другом Мар’яни був її старший на дев’ять років улюблений брат Мирон. У шістдесятих роках сім’я покинула власноруч збудований і облаштований дім, оскільки ацетиленова фабрика розширювалася і держава попросту змусила їх продати будинок і виплеканий сад. Родина переселилася до сусіднього курортного міста Трускавця, яке у той час тільки почало розвиватися.

Відразу після школи Мар’яна з першого разу вступила до медінституту, що для тих часів було великою рідкістю. Дівчина з головою поринула у вир студентського життя, занурилася у неповторну атмосферу Львова 60-х років – часи патріотичного піднесення і відносної свободи. Мар’яна багато вчилася і не лише опановувала складну професію лікаря, а й жадібно ковтала відомості про українську культуру та мистецтво, читала і відвідувала безліч культурних подій. Все це пані Мар’яна описує у своїй автобіографічній повісті “Бузькові вогники”,  делікатно занурюючи читача в атмосферу життя на Західній Україні в середині минулого століття.

Пані Мар’яна все життя пропрацювала лікарем у дитячому санаторії і дуже любила свою професію, завжди знаходила спільну мову з дітьми і радо спілкувалася з ними. Але характер і виховання спонукали її прагнути до самоосвіти. Вона багато чит
ала, любила подорожувати, всюди шукала інформацію про українське і світове мистецтво. Можливо саме ці риси, а може вроджений хист, роблять письмо Мар’яни Ліщинської таким легким і витонченим, поетичним та живим. Завдяки цьому “Бузькові вогники” читаються не просто як спогади, а як художня оповідь.
 
“Читання завжди займало важливе місце у мому житті” - каже пані Мар’яна - “Мене навчив читати мій брат Мирон, я називала його Нуськом. Це було ще задовго перед школою. Вирізав мені букви з картону, і коли я їх запам’ятала, ми почали складати з них слова. Завдяки йому я вже у п’ять років вміла читати самостійно. Попри те, я ще довго любила, щоб Нусько читав мені вголос. Тому брат читав мені, мабуть, частіше і більше, ніж тато чи мама, які мали  багато роботи. 
Вечорами в нас вдома любили читати вголос по черзі. Часто ми читали Франкові  твори. Всі сміялися з витівок Лиса Микити, але, пам’ятаю, мені завжди було дуже жаль звіряток, яких він хитрощами обманював. Проте з пригод коваля Бассіма ми з братом сміялися, аж заходились. Також дуже смішними були деякі співомовки Степана Руданського.

Коли я пішла до школи, я записалася в шкільну бібліотеку. Моя мама завжди цікавилася книжками, які я приношу звідти, якщо бачила щось незнайоме або підозріле, спочатку перечитувала чи переглядала сама, щоб мені до рук не потрапили невідповідні, на її погляд, книжки.

У студентські роки я почала збирати книжки, які згодом стали основою нашої родинної бібліотеки. Я завжди читала вголос своїм дітям, а потім і внукам.
В якийсь певний момент, я зрозуміла, що хотіла би пригадати для себе і розповісти родині про свої  дитячі і юнацькі роки; про традиції, які з часом відходять; впорядкувати свої спогади. З часом писання стало для мене втіхою, способом ще раз пережити  найкращі часи. Так з’явилися “Бузькові вогники”.