Телефон: +380667721002
: м. Київ, вулиця Пушкінська, 7
: м. Київ, вулиця Срібнокільська, 1А
: м. Київ, вул. Русанівська набережна, 4
Кошик порожній
У кошику товарів: 0
Головна > Конкурс "Давай, Пиши!" > Таємниця Горгана. Авторка - Ірина Назимюк

Таємниця Горгана. Авторка - Ірина Назимюк

30 квітня 2020 р. 15:00
   Мало хто знає, але є таке місто - Горган. Його не позначають на картах, про нього не пишуть у книжках. Але воно є лише у спогадах наших героїв. Навіть говорять таке, що будь-яке місто, після Горгана, стає придатним для життя. Так сталося з нашою героїнею - Лілі.
   Лілі була звичайною дівчинкою, яка повинна ходити до школи і виконувати свої обов'язки. Але так сталося, що її сім'ї довелося переїхати у інше місто. Дівчинка дуже засмутилася через цю ситуацію.
   - Що сталося? Я розумію, що переїзд кожному важко пережити, але ти обов'язково звикнеш,- сказала мама
   - Але, що мені тут робити? - обурено запитала дівчинка.
   - Наприклад, іди погуляй у лісі. Ти бачила, який він тут? Просто казковий!
   - Добре, я піду.

   Ліс і справді був казковий. Тут пахло свіжою травою та жовтими, немов сонце, квітами. Ці пахощі змусили Лілі забути про все. Дерева були покриті мохом, саме від цього ліс здавався ще зеленішим. Але тут було тихо, лише здалека було чутно, як ніжно співають пташки, напевно, розпівадають про своє непросте життя і складну долю, яка не щадить нікого з них.
   Тут вона відчула кроки позаду себе:
   - Привіт! Ти сюди нещодавно приїхала, бо не зустрічав тебе раніше? Поглянь, тільки початок року, а вже все небо покрилося хмарами, але для Горгана це нормально, - сказав незнайомець.
   - Привіт! Так, сьогодні приїхала. Прохолодно тут, - відповіла Лілі.
   Пізніше хлопець сказав, що його звати Антон, він теж нещодавно приїхав, але звик. Тоді новий друг пішов у глиб лісу та зник серед тих самих дерев.
    - Дивний якийсь!- подумала вона про себе.
   Усі спогади про минуле відволікали від сірої дійсності, а майбутнє здавалося нецікавим. По дорозі додому, над головою світився місяць, здавалося, що він спостерігає за діями людей і у відповідь таємничо посміхається. Вуличні ліхтарі висвітлювали дорогу. Раптом, вона помітила, що на другому кінці вулиці почав мигати ліхтар, а за ним другий, третій...
   Страх підступив до горла і дівчина голосно закричала і побігла, не в силах стримувати себе. Вдома вона помітила, що все залишилося на своїх місцях, ніби нічого не було.
   - Цьому має бути пояснення.
   Із цією думкою поринула в сон.
   Вранці Лілі прокинулася в хорошому настрої. Сьогодні буде її перший день у школі. Там вона познайомилася з дівчинкою, її звали Ліза. Нова знайома мала привабливий вигляд, рожева шпилька тримала неслухняне русяве волосся, а білий светр з візерунком додавав настрою, синя спідниця доповняла цю красу.
   Лілі йшла додому. Вулиця, як зазвичай з заходом сонця, була порожня, але прийдешня ніч чомусь гнітила. У цей час Горган здавався надзвичайно гарним і казковим. Непомітно  уже почало заходити сонце. Було прохолодно, але через помаранчеві пормені створювалося почуття, ніби зараз пізня весна. Дерева і кущі, ніби шепотіли щось на вухо, але Лілі не могла розчути. Вона навіть не помітила, як опинилася дома.
   Наступного дня, проходячи той самий ліс, дівчинка почула чиїсь крики:
   - А-а!Допоможіть!
   Ліза по пояс була в трясовині. Подруга допомогла їй вибратися звідти. Але потім вона помітила дивні синці на руках Лізи. Дівчинка вся тремтіла, скоріше від страху, ніж від холоду. Вона відразу почала звинувачувати свою рятівницю, що то вона покликала її сюди.
   - Ні, ти щось плутаєш, я була вдома, - відповіла Лілі.
   - Але я ж... я ж... чула.
   - То була і справді не я, цього не може бути, ходімо додому.

   Уже вдома Лілі обмірковувала цю ситуацію і ніяк не могла зрозуміти, як це можливо.
   Уночі їй не давала заснути тінь у вікні. Вона крутилася, ходила взад і вперед, немов чекала, поки її впустять. Круглі налякані очі дивилися на Лілі. Зіниці майже повністю поглинули райдужну оболонку, залишивши кольоровими лише жовтий ободок. Пізніше виявилося, що це була звичайна кішка, але щось насторожило дівчинку.
   Наступного дня Лілі з Лізою проходили ліс. Раптово вони помітили, що на траві лежали розкидані аркуші паперу. Взявши їх до рук, дівчата помітили, на них зображені дивні і страшні малюнки. Химерна жінка з неприродними й потворними руками, ніби спопеляла своїм поглядом. Подругам це не сподобалося.
   Ввечері Ліза, забувши про все, вирішила перепочити та прийнялася за малювання. Заплющеними очима вона щось  намалювала. Подивившися на своє творіння, дівчинку охопив жах. Малюнки були схожі з тими, які вона з Лілі побачила в лісі. Щоб заспокоїтися Ліза вийшла на подвір'я. Раптом у кущах вона помітила тінь. Ніби під гіпнозом, підійшла до неї. Довгі потворні руки доторкнулися до неї. У цю мить дівчинка зникла.
   У школі всі тільки обговорювали ситуацію з Лізою, Лілі не могла повірити, що її накраща подруга зникла. Кожної ночі їй снилася вона. Дівчинка зустрічала її, а та вела у ліс і разом з моторошним сміхом, невідома сила поглинала її всю.
   Одного дня Лілі зустрілася з Антоном. Хлопець познайомив її з Марією. Познайомившися ближче, вони стали подругами. Якось нова знайома запросила Лілі до кав'ярні. Коли та прийшла, вона одразу помітила її. Дівчинка привіталася до неї, але Марія промовчала. На вулиці почався сильний вітер, він, ніби пройшов через вікно і підняв подругу, її золотаві коси розплелися, а руки робили дивні нервові рухи. Злякавшися, Лілі побігла додому. Коли дівчинка опинилася вдома, то помітила, що на неї вже давно чекає Марія.
   - О, нарешті, де ти була? - схвильовано запитала подруга.
   - Як де? Ти ж сама запросила мене до кав'ярні!
   - Так, але я чекала на тебе, ти не прийшла, я вирішила прийти до тебе. Твоя мама сказала, що ти вже пішла.
   - Але, Маріє, я бачила тебе там! 
- заперечила Лілі.
   - Ні, це неможливо!
   Тоді вона зрозуміла, з приїздом у це місто, з нею кояться різні незрозумілі речі.
   Наступного дня Лілі прийшла до однієї бабусі, вона живе у Горгані давно і все тут знає. Від старенької вона дізналася, що раніше тут жила жінка. Вона відрізнялася від інших. Всі говорили про неї, її звали Єва Лаура. Жінка була високою на зріст із поганою осанкою, від її погляду ставало гірше, пусті очі, ніби дивилися крізь тебе, а весь цей жах доповняло довге та жорстке волосся.
   Щоб трішки відволіктися від всіх думок, Лілі вирішила прогулятися парком з Марією. Там пахло дощем, але багаті краєвиди змусили забути про все. Жовті осінні дерева тихо  шелестіли і заворожували своїми барвами. А сіре небо давало знати, що скоро буде дощ, воно все ставало більш непривітнішим. Раптом почувся дитячий плач. Марія хотіла дізнатися, звідти лунають ці звуки. І раптово впала у яму.
   - Ой, я не відчуваю ноги! - простогнала подруга.
   - У тебе відкритий перелом. Почекай, я зараз прийду, тобі потрібна допомога.
 Один чоловік, який проходив неподалік вирішив допомогти. Дівчинку відвезли у лікарню. Туди госпіталізували ще одну людину. Знайому людину. Це була Ліза.
   - Пропустіть! Лізо, що з тобою?
   - Я...мені погано. Я втекла.

   Давня подруга виглядала засмученою. Увесь її яскравий одяг був покритий брудом. Розпатлане волосся, теж погано виглядало. Ліза була виснажена, але цілком здорова.
   Разом з Антоном Лілі вирішила відправитися у те місце, де раніше жила Єва, про цю інформацію вона дізналася в бабусі. Від нової господині діти зрозуміли, що їм треба шукати інший дім, де знають про Єву. Адресу вона вказала і Лілі з Антоном вирушили на пошуки.
   Тут було надзвичайно тихо, в порінянні з містом. Вони, немов злодії, йшли в бік масивних дверей, озираючись на всі боки. Тут, ніби зупинився час, завмерши в середньовіччі. Жінка чекала на порозі, вона дещо знала про Єву Лауру.
   - Ніхто не знає звідки вона. Кажуть, що від чогось тікала. У неї не було сім'ї. Лаура ненавиділа свою зовнішність і ніколи не дивилася в дзеркало. Її ріст був не по-жіночому високий, і силою вона могла помірятися з чоловіком. Подейкували, що вона щось викрала і втекла, але викрадане не повернула. У лісі знайшли її мертве тіло.
   Закінчивши промову, та сказала, що, можливо, лісник знає про неї щось. Спочатку той не хотів розповідати про неї, але потім сказав:
   - Єва вселилася в мою дружину, через це і загинула моя донька.
   - Нам дуже шкода Вас!-
сумно сказали діти.
   Очі лісника були наповнені сумом та журбою, пізніше він не витримав і закричав:
   - Забирайтеся! Вам краще піти!
   Від страху Лілі та Антон покинули це місце. Дівчинка зрозуміла, що, можливо, Лаура похована в лісі. Вони відправилися туди. Там хлопець помітив невідому їм, покинуту хатину. Звідти доносився дитячий плач, як у парку з Марією. Весь світ поплив. Здавалося, ніби час то зупинявся, то прискорювався. Лілі все зрозуміла:
   - Я мов побачила все своїми очима! Пам'ятаєш, нам говорили, що Єва щось викрала і не повернула, припустімо, то була її дитина. Немовля хотіли забрати, але вона заховала його в лісі й сама ховалася там. Лаура вирішила переховати дитину в хатинці, щоб з ним  нічого не сталося. Немовля не витримало холоду і замерзло.
   - Повірити не можу, як ми змогли вляпатися в таку історію? - вигукнув Антон.
   Наступного дня старенька з Горгана пояснила, що вони повинні возз'єднати дитину з матір'ю. Це довелося робити вночі. У глибині лісу долинуло виття вовка. Дерева та густий туман перешкоджали їм шлях. Лише місячне сяйво дарувало надію. Неочікувано діти побачили багато душ. Серед них були жінки, вони плакали, їхнє ридання злилося вунісон. Хотілося закрити вуха.
   - Повернися! - закричав друг.
   Лілі побачила її. Чорні очі нагадували очі комахи, які приховували в собі велику небезпеку.
   Одним рухом вона відштовхнула дітей. Єва Лаура повільно піднялася в повітрі, розкинувши руки, а тоді накинулася. Повалила Лілі на землю. Дихати ставало дедалі важче. Лаурині очі виділяли безодню жаху  Її погляд був проникливим, вона хотіла щось сказати або показати. Дівчинка зрозуміла і вирішила провести Єву до тієї ж самої хатинки. Та відразу впізнала це місце і згадала, що тут є її дитина, яка до сих пір чекала свою маму, не знаючи, що вона більше не повернеться. Єва Лаура зникла разом з дитиною з очей дітей:
   - Невже все скінчилося? - подумала про себе Лілі.
   Після цього минуло багато років. Друзі виїхали з Горгана та більше ніхто не згадував про нього. Можливо, шрами на шкірі загояться, а шрами душі ніколи, бо така доля, таке життя!