Люди, які пишуть нашим дітям. Інтерв'ю з Галиною Малик

Пані Галина авторка кількох десятків дитячих книжок - поезія, проза, переклади. Народилась у Бердянську, в дитинстві жила в Ужгороді, пізніше у Донецьку. Згодом повернулась у Закарпаття на навчання і назавжди. Її творчість легко впізнати - динамічна проза, грайливі віршики, вишукана мова й оригінальні персонажі. Нам вдалось поспілкуватись з Галиною Малик по Skype - розмовляли про мрії, творчість і плани. А ще трохи про наболіле, від якого не сховатись, але можна впоратись - вийшло щиро та оптимістично!
 
  • Доброго ранку і одразу ж перше питання: з чого починається Ваш ранок – з кави чи з чаю?

  • З кави. Однозначно. Ми тут в Ужгороді всі кавомани.

  • Після кави йдете на роботу, а на вулиці вже починається весна – чи хотілось би Вам ще снігу-морозу і зимового свята, чи любите раннє тепло?

  • Знаєте, я була б не проти, якби весь рік було літо, а зима приходила на один-два тижні на Новорічні та Різдвяні свята. А потім знову літо.

  • Вам би більше пасував інакший клімат…

  • Однозначно! Десь би в тихому океані острівець, щоб не було багато відвідувачів. І тільки тих, кого ти любиш – бачити частіше. Оце був би райський куточок!

  • А по Батьківщині, по Закарпаттю любите подорожувати?

  • Звичайно люблю. Я вже за мій вік об’їздила майже все – від Донецька до Луцька, від Харкова до Львова. Я народилась на Запоріжчині і мандрую з малих років, тому що батьки переїхали на Закарпаття у 63-му році. Я взагалі люблю мандрувати. Коли уже впала «залізна завіса», я з кількома подружками освоїла європейський простір – я дуже хотіла їхати кудись, бачити щось. І дотепер хочу. Мене не страшать будь-які форми відпочинку, якщо дозволяє здоров’я. Я навіть ходжу на яхтах. Ось ми були у Сицилії – у нас був яхтовий похід на Ліпарські острови, також плавали на яхтах по Хорватії – там дуже красиво!

  • А немає таких ідей і бажання всі враження від подорожей вкладати в творчість?

  • В мене є такі замітки шляхові, але зараз це, на жаль, нікого не цікавить. Для себе нотую, щоб згадати, мені приємно їх перечитувати, тому що деякі деталі забуваються, і повертатися до цього дуже цікаво.

  • А як Вам краще пишеться? Бо, вочевидь, сучасні технології Ви застосовуєте в житті, а саме в творчості, що краще – надрукувати вірш чи від руки в блокнот записати?

  • Це залежить, де він пишеться. Якщо в автобусі, бо і таке бувало, чи на засіданні, в ресторані, або на посиденьках, то на будь-якому шматочку паперу. Але якщо це вже серйозна робота, наприклад, над прозою, то, звичайно, я вже сідаю за комп’ютер. Я починала писати рукою – це було в ті часи, коли в мене ще навіть не було машинки друкарської, потім вона стала першим помічником, а коли настала комп’ютерна ера – це вже взагалі розкіш.

  • Зараз Ви ще працюєте редактором?

  • Так, головним редактором у видавництві «Знання», я очолюю філію в Закарпатті, яку я відкрила 10 років тому. Кажу я, бо все починала практично з нуля.

  • Як воно – поєднувати такі дещо різні професії, бо з одного боку це творчість, політ фантазії, з іншого – такий внутрішній цензор.

  • Ні, помиляєтесь, це дуже близькі професії, тому що видавнича справа і письменство стоять поряд. Я працюю головним редактором, аби не збрехати, десь 26 років, тому без цього я не уявляю життя – це моя робота, яку я люблю, на яку я із задоволенням йду, яка дає мені багато і як письменнику. Коли бачиш, як народжується книжка, скільки праці вкладається в її створення – це письменника змушує бути вимогливішим до себе.

  • А от зараз багато грішать і видавництва, і рекламники, і журналісти помилками, не одруками, а саме граматичними помилками. Як Ви, людина, що знає мову, плекає її, сприймаєте такі «так-сяки»?

  • Воно болить і дратує! Тому в мене телевізор вже не вмикається роками. Фактично, як почались події на Сході, я його виключила. Особливо ріже вухо, коли молоді кореспонденти в запалі починають розповідати російськими конструкціями, вкраплювати росіянізми – я не можу це слухати, мене це дратує. Ще у фейсбуці чомусь так прийнято, що можна написати абияк, з помилками. Мене це теж дратує. Я навчалась до 6 класу в російськомовній школі, українською спілкувалась тільки вдома. Свої перші вірші я починала писати російською. І потім перевчилась, коли ми переїхали до Закарпаття. Хоча тут намішано безліч мов та говірок, майже в кожному  селі свій діалект, немає чистої української мови. Мене рятувало, звичайно, читання. Я читала класику українську, я читала, навіть, самвидав, в мене батьки були дуже прогресивні – вони приносили багато самвидаву додому,  а я уже десь з сьомого класу його підчитувала і зрозуміла, що культурна людина мусить мати культурну мову. Бо без мови нема особистості, недарма хтось колись сказав, що скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.

  • Пані Галино, є ще така невтішна тенденція в кіно, коли діалоги і в наших фільмах, і в перекладених викладені такою «неживою» українською мовою, що одразу створюється дистанція між глядачем та персонажем. У Ваших творах навпаки – дуже легко асоціювати себе з героєм. Чи не виникало бажання залучитись і в цю сферу?

  • Я знаю цю проблему, я теж це відчувала за період Радянського Союзу в кінематографі. В офіціозному кінематографі була створена штучна українська мова, якою не розмовляли ніде – ні в народі, ні в літературних творах. Якщо зараз подивитись такий фільм, то, буквально, ріже вухо. Бо мова це не лише слова, але й синтаксичні конструкції, які в кожній мові різні. Тобто, побудова речення різна. Коли іншомовна конструкція наповнена українськими словами, вона все одно не звучить, як українська. Вона звучить, як якась недолуга калька. Тому, коли починались 90-ті роки і коли вперше Алла Мазур почала говорити прекрасною українською мовою, я не могла відірватись від телевізора – я слухала і слухала, бо це була справжня, жива українська мова, у якій знання мови професійне поєднувалось з чуттям народної, вжиткової мови. В неї було додано саме доречну концентрацію прекрасних слів, які ми забули. Або коли я чула, як говорить Альф – мені хотілося його просто витягти з телевізора і розцілувати, Негребецькому величезний уклін за це. Але, на жаль, зараз становище з мовою на телебаченні в рази гірше, ніж було на початку 90-х років, не зважаючи на той важезний період, коли складно було виживати, страшно й тяжко. Тоді ми, так би мовити, пішли в самостійне плавання і виявилося, що в нас геть немає весел ніяких. Нас несло у човні, і ми гребли руками, і оминали скелі і рифи, і не знали, куди ми припливемо… А зараз становище ніяк не краще, хоч стільки робиться зусиль.

  • А вам не здається, що частина зробленого, як курям на сміх. Візьмемо ті ж переклади-субтитри серіалів, які неможливо читати.

  • Це вади росту. Я не знаю рецептів, я не даю рецептів, як і література не дає рецептів, я просто думаю, що всім треба сумлінно й тихо на це працювати. І тоді з’явиться надія, що ми з того вигребемося.

  • Якось ми так дійшли до політики, а хотілось би все ж повернутись до творчості, до чогось позитивного…

  • Знаєте, політика і є життя. Ніхто з нас, на жаль, не може звільнитися від політики, вона присутня. І жити без політики можна на безлюдному острові, а не в суспільстві.

  • Але може іноді вдається від неї відсторонитись?

  • Не вдається! Я вже колись казала в інтерв’ю, що я по своїй наївності, коли починала писати для дітей, думала, що от тепер я не буду мати до політики жодного стосунку. Як виявилось, всі мої дитячі книжки дуже заполітизовані. От візьміть «Злочинці з паралельного світу» – це про політику, яка застосовується до безпритульних дітей і безпритульних тварин. Візьміть повість-сюр «Абра&Кадабра» – це про те, що було б з людством, якби зникла мова. Так у ній стається, що люди починають розмовляти абракадабрами – мова зникає, немає літер, немає цифр, немає писемності. Виявляється, не треба атомної бомби, не треба мору, не треба ходячих мерців, нічого не треба – досить, щоб люди перестали розуміти одні одних, перестали спілкуватись, – і зникне все, що вони напрацювали за допомогою символів і знаків. Це алегорія, звичайно, але в цьому є доля правди.

  • Давайте поговоримо про Вашу нову книжку «Їде грудень на коні». Це прекрасні віршики для малечі – добрі, світлі, я ще там політику, принаймні, не знайшла…

  • Там політика в прекрасній українській мові, бо вона має бути бездоганною

  • А вірші ці були готові і чекали видавця, чи навпаки – видавець знайшов Вас і дав такий поштовх написати, зібрати до купи цю книжку.

  • Спочатку видавництво «Kalamar» запропонувало зробити книжку. Я зробила дві підбірки віршів, які надіслала чудовій, просто казковій художниці Олі Кваші, яку я страшенно люблю і як людину, і як художника. Я їй сказала: «Олечко, що Вам

    ляже на душу, вибирайте з того і малюйте. Але головне, щоб там не було еклектики, щоб книжка читалась, як один твір від початку і до кінця». І Оля почала їх відбирати, почала малювати. Я вважаю, що коли художник малює те, що йому не подобається, нічого доброго з того не вийде. Художник має прийняти те, що написав автор, воно мусить бути йому близьке, він мусить це бачити, уявляти, любити – тоді в нього вийде щось гарне. Так книжка і народилася.
Iнші статті: